Доля, Деревецької Аліси Миколаївни, онучки польського шляхтича і дворянина, у часи панування більшовицького режиму була нелегкою.
Народилася вона під час Другої світової війни, у надзвичайно важкі і драматичні часи, коли Європу роздирали два кровожадних людиноненависницьких монстра – сталінський більшовизм та гітлерівський нацизм. У 1944 році, витіснивши гітлерівців, наступаючі сталінські окупанти, забрали до війська її батька – Деревецького Миколу Костьовича.
По закінченню війни, коли вояки РККА поверталися зі фронтів, вона (чотирьохрічна дитинка) бігла до дороги і питала у них: «де мій татко?», солдати віджартовувались, мовляв, «їде десь позаду»... Але батька вона так і не дочекалася… У віці чотирьох років залишилася напівсиротою… Батько загинув на війні. Його смерть маленька Аліса перенесла надзвичайно болісно…
У голодні післявоєнні роки, щоб заробити зайву копійчину, пасла сусідських кіз, жалілася, що одна коза її завжди дуже била. Голодною бігала за місто на поле, щоб збирати колоски. Не раз до безтями перелякана втікала від кінних охоронців «государствєннава імущєства» із нагайкою…
Родина (у складі: матері – Голембіовської Г.-М.Д.; брата – Деревецького Єдуарда; вітчима Похільченка Леоніда; другого брата (по-матері) – Похільченко Леоніда), жила надзвичайно бідно… Крім того, беззаперечно, що органи НКВД пильно стежили за «благонадьожностью» нащадків дворянського роду, які до того ж мали «родствєнніков за граніцей». Відтак, здобуття освіти і кар’єрне зростання для Аліси були неможливими...
Світлими спогадами з дитинства залишилися часи, коли вона їздила до дідуся і бабусі Деревецьких (батькових батьків) у Шполянський район Черкаської області. Чудову сільську природу, простоту звичаїв, турботу і увагу «бабуньки» та поважність і діловитість дідуся вона завжди згадувала із ностальгією і чарівним замилуванням.
Після закінчення Житомирської загальноосвітньої середньої школи № 33 пішла працювати на Житомирський меблевий комбінат, де працювала із лако-фарбовими матеріалами. Через алергію була змушена покинути підприємство і влаштуватися на Фабрику музичних інструментів, розташовану неподалік від її дому, де пропрацювала майже до пенсії.
На фабриці познаймоилася зі своїм майбутнім чоловіком – Іщуком Михайлом Миколайовичем. Разом ходили на курси водіння мотоциклу. Одружилися у жовтні 1961 року. У листопаді 1963-го у них народилася донька – Аліна, а в лютому 1970-го син – Володимир. Взимку 1973 року Іщук Аліса Миколаївна стала вдовою, залишившись з двома маленькими дітьми. Сама їх виростила і, як могла, поставила на ноги.
Після виходу на пенсію, у часи розвалу радянської імперії та тривалої економічної кризи, щоб більш-менш зводити кінці з кінцями, почала займатися дрібною торгівлею. Цей заробіток, зважаючи на мізерність державної пенсії, став основним джерелом її доходу. Тоталітарна (як і посттоталітарна) держави не дали їй достойного соціального захисту. Не дали нічого… Лише забирали…
